“Я морально померла там — на кордоні”: історія відновлення прикордонниці з Харкова

«Я морально померла там – на кордоні. Пам’ятаю першу добу: був вибух і дуже яскравий спалах зовсім поруч, а потім ‒ тиша. Я думала: може, я вже померла?».

Це слова 34-річної прикордонниці, яка після пережитого на службі намагається призвичаїтися до життя в тилу та шукає нові точки опори. А допомагають їй у цьому спеціалісти Центру ментального здоров’я UNBROKEN та “Жіноче коло”.

10 років тому Ірина з Харкова вирішила стати прикордонницею. Пригадує: «Мені казали: “Жінки сюди не ходять”. А я відповідала: “Я хочу, мені цікаво, і я готова до таких умов. Я впораюся”».

Служила Ірина на Харківщині: охороняла державний кордон, протидіяла нелегальній міграції та контрабанді. Там, серед прикордонників, зустріла і своє кохання. Вийшла заміж та у 2020 році народила синочка.

24 лютого 2022-го Ірині виповнилося 30 років. Однак, того дня вона прокинулася у рідному Харкові не від привітань з ювілеєм, а вибухів. Ворог був на околицях міста. А чоловік Ірини став одним із тих захисників, які першими зустріли загарбників.

«Я розуміла, що війна буде. Але я навіть не могла уявити, що вона буде саме такою ‒ суцільним випалюванням… І в мене така думка була, що живою я точно не дамся. Я ж прекрасно розуміла, що вони роблять з нашими людьми», — каже Ірина.

Згодом, жінка повернулася на службу. Тоді й усвідомила, що з її підрозділу живими вже майже ніхто не залишився. Вона ж відчувала провину, що не змогла попрощатися з побратимами. І у перший же день повернення в прикордонну службу Ірина потрапила під обстріл. В умовах постійної небезпеки жінка стала помічати, що втрачає внутрішні ресурси. З думкою про себе і сина, вона ухвалила рішення переїхати до Львова. Каже:
«У мене є п’ятирічний син Михайлик. І все це насамперед для нього. Я військова, але в першу чергу ‒ мама».

Тут у Львові Ірина усвідомила, що потребує підтримки, і знайшла її у Центрі ментального здоров’я UNBROKEN. Приєдналася до нашого “Жіночого кола”, в якому може відверто говорити з дружинами, матерями та сестрами захисників про біль втрати, травматичний досвід та труднощі в адаптації до життя в тиловому місті. Про прогрес Ірини після таких терапевтичних зустрічей розповідає психологиня та керівниця проєкту «Жіноче коло» Діана Гаврилова:
«На початку було багато внутрішньої напруги, виснаження, складнощі із проживанням емоцій та довірою до власних відчуттів. Для військових надзвичайно важливо мати безпечний простір, де вони можуть говорити про свої переживання без страху осуду чи нерозуміння. І Ірина знайшла таке місце в нашому колі. За понад пів року роботи над собою тепер вона може проживати емоції без постійного пригнічення чи уникання».

Нині чоловік Ірини лікується після поранення. Вона ж продовжує службу на Львівщині. Проте в майбутньому хоче здобути освіту у сфері ментального здоров’я, аби допомагати іншим. Але не раніше, ніж сама здолає шлях психоемоційного відновлення.

«Мені ще є над чим працювати, бо спогади іноді – це скринька пандори. Проте якби не було складно, всі військовослужбовці мають працювати зі спеціалістами з ментального здоров’я, адже всі ми травмовані. Це важливо».

Поділитися:

Сподобався матеріал?

Натискайте

9